Літня Варна. Дитячий магазин на центральній вулиці. Чистота, спокій, взаємоввічливі продавці і покупці. Аж раптом…
— Дєвочки, сюди! Тут дєтське (цитую мовою «оригіналу»!) Он які курточки!
Все це — на повен голос. Продавці спочатку здригаються від переляку, а потім скрушно хитають головами: знову ці — з Союзу…
— Дєвочки, я зараз на себе поміряю, якраз мій цвєт. Тримай сєтку…
І дитячі одежини сорок другого розміру натягуються (аж тріщать!) на міцні плечі наших землячок. Ми з дружиною ладні крізь землю провалитись. І вже не дивуємось і не обурюємося, коли незабаром на гранично ввічливе: «А покажіть, нам будь ласка, он ту… — чуємо у відповідь роздратоване: «Няма!», хоч «он та…» лежить перед очима.
Мимоволі пригадується оголошення у великому лейпцігському універмазі, звернене до продавців:
— Сьогодні будьте особливо пильні: на вас чекає нелегкий день. У місто прибув поїзд радянських туристів!
Чи варто уточнювати, що того дня приїжджі цілком і повністю «виправдали сподівання», як десятиліттями виправдовували їх і в інших країнах, котрі донедавна вважались соціалістичними і населення котрих просто-таки зобов’язане було захоплюватись «братами зі Сходу», любити їх і в усьому брати з них приклад?..
Але, «милуючись» нашою поведінкою (мовчу вже про тривалий політичний і економічний диктат), вони ставились до нас дедалі зверхніше, сказав би навіть, хоч як це гірко, — з презирством. Що, мовляв, це за люди? Жадібні — скуповують усе підряд і водночас трясуться над кожним левом чи маркою. Некультурні — віддають перевагу марафону по магазинах перед музеями і театрами, не знають іноземних мов. Зрештою, просто невиховані — галасують, розмахують руками…
У свою чергу, стикаючись з подібним ставленням, дехто з моїх земляків «з принципу» починає поводитися по-хамськи. Як у тій приказці: нас раз по раз називають свиньми, ми ж у відповідь слухняно, а інколи і з задоволенням, «рохкаємо».
Воно наче й зрозуміло: якщо людина голодувала тиждень чи два (що вже казати про 73 роки), годі сподіватись від неї гречної, неквапливої роботи можем і виделкою біля розкішного (за її поняттями) столу. Тобто якби у нас дома було всього вдосталь, ми б не лише не здіймали галасу в закордонних крамницях, а й узагалі б обходили їх десятою дорогою, хіба якийсь екзотичний сувенір вподобали б.
Але ж не тільки «з голодухи» вражаємо світ своєю, скажемо так, «невимушеністю».
— І чому це ваші туристи часто навіть у мавзолей Димитрова (тепер уже колишній) ідуть у пляжних капцях і вважають прим’яті, розтягнуті спортивні костюми найкращим вбранням для ресторану? — дивувалась наш болгарський гід Міглена.
Доповню її запитання своїм. Як ви вважаєте, якщо у неймовірну спеку серед розкішних курортів Албени поміж американців у білосніжних шортах зустрічаєш людину в чорному піджаку та ще й з медаллю «Ветеран праці», то звідки вона приїхала? Правильно, і найчастіше не просто з нашої країни, а з тих її республік, представники яких стабільно одностайно голосують на з’їздах народних депутатів.
— І пити ваші не вміють, — веде далі Міглена. — Так і кажуть, відкорковуючи першу пляшку: «До зустрічі під столом». І часто-густо таки там і зустрічаються. А то ще, буває, один одному й стусанів надають. Он були в нас туристи з Калмикії, так мало не щодня між собою бились. Ми, болгари, теж не проти чарчину-другу перехилити, але щоб так… Це, мабуть, знаєте чому? Бо у вас самогон не дозволяють гнати.
— ???
— Он у нас — будь ласка: заплати дещицю за патент — і виробляй, і пий, і продавай, якщо хочеш. От і виготовляють, і п’ють, і дітей змалечку до столу привчають. Але все культурно, в міру.
Може, й справді слід легалізувати отого оспіваного чи не в найпопулярнішій сьогодні пісні «підпільника Кіндрата» й багатомільйонну (будемо відверті) армію його «колег»? Принаймні в Болгарії за два тижні вгледіли ми з дружиною лише одного — ні, не п’яного, а просто «трохи веселого» діда. Він не бився, не лаявся, а, хитаючись на нетвердих ногах, щиро всміхався всім, а жінкам ще й робив компліменти, у найбанальнішому з яких ішлося про «роси з троянди кохання». Чи не правда, поведінка в такому стані теж промовисто свідчить про культуру людини?
Не помітили ми в Болгарії і найближчого «родича» пияцтва — хуліганства. Ніхто вголос (а може, й подумки) не лається, ні до кого не чіпляється, навіть до симпатичних жінок, тож вони і почуваються на вулицях значно впевненіше, ніж наші, можуть навіть усміхнутись у відповідь, не ризикуючи, що це буде сприйнято як «ліцензія» на настирливе залицяння.
Міліції, на свій подив, там майже не бачили.
— А що їй тут робити? — дивується Міглена. — Міліція повинна злочинців ловити, а вони ж лише по темних закутках нишпорять, а не межи порядними людьми.
Он як усе просто… Оцю б «простоту» нам експортувати. Так само, як і ще одну культуру, яка впадає в око (навіть дуже!) в Болгарії, точніше, на її пляжах,— культуру людського тіла. Ні, маю на увазі не масове, як, скажімо, в США, захоплення фізкультурою і спортом і, відповідно, стрункі фігури навіть у сімдесятилітньому віці. У цьому відношенні братушки недалеко відійшли од нас (чи ми від них?), і таким собі «авторитетним» кругленьким животиком справжній болгарин, схоже, тільки пишається.
Маю на увазі «дикі» й «напівдикі» пляжі. Перші — це не щось на зразок резервації для божевільних за високим парканом, а будь-які не обладнані парасольками і шезлонгами шматки морського берега, де порядні люди всіляким непотребом типу купальників, плавок, бікіні не користуються. Зовсім. Принципово. А непорядні (ми, скажімо) набираються нахабства соватись у чужий монастир зі своїм уставом, тобто в усіх тих ганчірках. І що ж бачать їх широко розплющені від подиву очі? Скажімо, як зовсім порядні із трьома огрядними дядечками (саме а тому віці, коли сивина у скроню, а дядько… відомо куди) роздягається до нитки струнка красуня років двадцяти, а вони на неї і оком не ведуть. Уявляєте, яке дикунство? Таке не для нас із нашим одвічним непереборним прагненням до моралізаторства, повчань, нашими несхвальними поглядами або ж дурнуватим хихиканням. Адже у нас ще донедавна в окремі солідні установи (скажімо, Держагропром) не пускали жінок у брюках, а в обласні партійні комітети — чоловіків без краваток.
Ні, нам не те що «диких» — і «напівдиких» пляжів не потрібно. Бо на них, як зрозуміло із самої частки «напів», жінки не користуються… ну, отими надскладними штукенціями, котрі за останні сім десятиліть ніяк не подужає наша легка промисловість, навіть у парі останнім часом з конверсією.
Уявіть собі картину: загоряють на такому пляжі в шезлонгах дві напрочуд симпатичні сестрички, привертаючи до себе відверто захоплені погляди чоловіків — здебільшого наших земляків. Аж тут підходить їх (сестричок, зрозуміло, а не земляків) турботлива і цнотлива матуся. Звичайно ж, одразу помічає ті погляди і поспішає до донечок, аби прикрити їм хустинками… гарнесенькі носики, щоб, бува, на сонечку не згоріли. А потім і сама сідає поруч з ними. І теж без…
Хоч як дивно, але небо не падає на землю, море не виходить з берегів, не поспішає, мов на чергову сенсацію, всюдисущий Невзоров зі своїми «600 секундами»…
Культура Болгарії… Ні, я не про Кирила з Мефодієм чи Івана Базова, не про народні промисли, пісні, танці… Про культуру, яка не дозволяє офіціанту працювати в пом’ятій — хоча б трішки — сорочці чи запросити відвідувача за столик, вкритий не білосніжною скатертиною. А продавцю фруктів, овочів не те що продати — навіть показати покупцю прим’ятий плід… І так далі, і тому подібне.
…І водночас — навмисне подряпані таблички з назвами вулиць: імені Карла Маркса, Максима Горького, Карла Ліб-кнехта, оте різке «Няма!» і… розбиті об пам’ятник Леніну пляшки з чорнилом.
Як усе це може поєднуватись між собою? Хто не зрозумів — прочитайте ще раз із самого початку.
